Wednesday, May 2, 2012

Відкриття

Наша мати, крім праці у полі чи в городі, влітку, перед святами підмазувала білою глиною хату, ззовні і всередині. Вона щороку мочила коноплі, стоячи пізньої осені по пояс у холодній воді річки Сухий Ташлик, білила сурове полотно, шила сорочки й штанці дітям. Щосуботи одягала їх у все чисте й новеньке. Терешко звик бачити змалку, що всі степові українки дуже охайні, люблять чистоту й красу свого побуту.

Маму звали Меланія Карпівна, дочки згадують, що майже до кінця життя у неї були в ніжному рум'янці обидві щоки. Очі сині-сині, як степові волошки. Коли гості відвідували хату Германа Карповича, то Меланія Карпівна подавала на стіл, а сама весь час стояла біля печі. Так уже було заведено у наших степах... Малий Тересь боявся за долю Степана на війні й дуже жалів свою маму. Він казав сестричкам, що коли виросте, то буде піклуватися, щоб зробити маму щасливою хоч під кінець життя.

Та як це зробити в світі, де безупинно гримлять гармати? «Уже багато-багато літ гармати б'ють прямо в серце матерів», — думав хлопчина у довгі ночі війни. А ночам тим не видно кінця-краю... Минають три довгі й тоскні роки. Повернення з фронту Степана — то найбільша подія в родині! Брат привіз австрійську гвинтівку і великий солдатський сундук. Хлопець потяг за ручку, не міг одірвати від глиняної долівки... «Та що він у тебе — набитий камінням?» — здивовано запитав.

Але в солдатській скрині Степана були книжки! Дуже багато, біля двох сотень новеньких, гарних книжок! Усі вони ще ніким не читані, навіть не розрізані... Після Лютневої революції попит на рідну книжку все зростав, наче хвиля дніпровська в повінь! Видавці ніби хотіли надолужити все, прогаяне за століття. Кожного місяця в Києві виходили десятки нових книжок.

Нова казка життя пахла хлопчикові друкарською фарбою... І почалося читання в курені й під копами. Руки пастушка вперше тримають рідний «Кобзар». То ж диво і щастя, щоб кожен рядок у книзі отак бринів і співав. Терешко збагнув, що Тараса можна не лише читати, а й співати від першого рядка до останнього.

Другою половиною скарбу із скрині солдата була могутня проза молодого народу, що виходив на шляхи єднання з іншими людьми. Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська... А «Пропаща сила» Панаса Мирного!

Саме отут починалося найбільше диво, яке безмежно вразило його: всі ці книжки про звичайних людей написані рідною для пастушка мовою! Душу його звеличило надзвичайне тоді відкриття: мова, якою розмовляють його дід і батько, і все село, і всі степи навкруги, — ця проста мова його предків має свою давню й чудову літературу, нею написано сотні великих книжок. Та яких сердечних і глибоких, як море, книжок!.. До того хлопчик уже перечитав майже всю російську класику. То ж було з чим порівнювати своє рідне письменство. І в його думці і щирім серці, в його першій найчистішій любові поезія і проза різного народу стояли нарівні зі світовим письменством, а багато творів піднімалися вище.
 
 
Copyright © Renaissance Mama
Blogger Theme by BloggerThemes