Хай вибачить мені читач, що я намірився розпочати розмову про сучасну пісню. Стан сучасної української пісні давно мене непокоїть і спонукає до думок ширших. Чи замислювалися ви, чому так мало українських пісень лишилося в нашій пам'яті з часів Великої Вітчизняної війни? Активно працювали композитори й поети, існували й діяли творчі спілки. А знаємо — «Ой Дніпро, Дніпро...», «Землянка»... Прекрасний, емоційний, душевний літопис героїчних років! Він назавжди залишиться в наших серцях і в серцях наступних поколінь. Українські пісні серед них трапляються дуже рідко. Тобто вони були написані, вони є, донині їх виконують час від часу професійні колективи. Але — не в пам'яті нашій, не в нашій душі.
Звернімося до пізніших років. П'ятдесяті, шістдесяті — це вже роки молодості мого покоління. Що ми тоді співали? Ми, навіть у селі, районі, випускники українських шкіл і читачі української літератури, співали найчастіше «Як тебе не любити, Києве мій», «Вчителько моя...». І досі, коли чую ці пісні, серце моє завмирає. В тих піснях, написаних у Києві, жила частинка й нашої душі, хлопчаків з якої-небудь Кисилівки або Олешівки. Чому так? Чому жодна із сотень, як не тисяч пісень, створених у ті роки українськими поетами й композиторами, не запам'яталася нам, не жила в душах наших тоді, не живе й досі? Хоч, звичайно, багато їх звучало по радіо, виконувалося професійними й самодіяльними колективами.
Талантами, тим більше піснярів, земля наша ніколи не була обділена. Могутня, славна на весь світ українська народна пісня — переконливий доказ цього. Є слова, є музика, але вони ковзають по поверхні нашої свідомості, не зачіпаючи глибин душі, як зачіпає, припустимо, та ж, уже згадувана пісня моєї молодості «Вчителько моя». В чому магія її? У музиці почуттів. Ця музика не лише в мотиві, вона— і в слові, яке торкалося найпотаємніших струн юного серця. Українське слово за своєю природою мелодійне, чудово лягає на музику, але в багатьох сучасних українських піснях ми вловлюємо лише музику слів, але не музику почуттів, не музику душі. До всього наша пісня майже не має життєвої конкретики, сюжету, який би зачепив людину за живе, вона мало інформативна, маю на увазі, звичайно, не інформацію для розуму, а інформацію для серця. Складається враження, що поети, коли пишуть слова пісень, прислухаються лише до слів, а не до тих почуттів, які має в слухачеві будити пісня. Я міг би тут наводити багато сумних прикладів, цитуючи тексти сучасних українських пісень, усі оті «роси-коси», але загляньте в збірники, там їх більше, ніж досить. Скільки одноманітності й сірості, скільки емоційної бідності, розцяцькованої колоритним українським словом!
Українська народна пісня принципово інакша. Слово її точне й багатопланове, вона несе величезний емоційний заряд, але без того зовнішнього бренькоту, який чується в словах багатьох сучасних пісень. Воно, слово української народної пісні, об'ємне, воно, нарешті, інформативне. Майже кожна народна пісня — це сторінка історії, частинка нашої душі. В народній пісні — біль і радощі часу, які через століття стають нашими болями й радощами. Без цього немає пісні, як немає і жодного мистецького твору.
