Відкриття

Наша мати, крім праці у полі чи в городі, влітку, перед святами підмазувала білою глиною хату, ззовні і всередині. Вона щороку мочила коноплі, стоячи пізньої осені по пояс у холодній воді річки Сухий Ташлик, білила сурове полотно, шила сорочки й штанці дітям. Щосуботи одягала їх у все чисте й новеньке. Терешко звик бачити змалку, що всі степові українки дуже охайні, люблять чистоту й красу свого побуту.

Маму звали Меланія Карпівна, дочки згадують, що майже до кінця життя у неї були в ніжному рум'янці обидві щоки. Очі сині-сині, як степові волошки. Коли гості відвідували хату Германа Карповича, то Меланія Карпівна подавала на стіл, а сама весь час стояла біля печі. Так уже було заведено у наших степах... Малий Тересь боявся за долю Степана на війні й дуже жалів свою маму. Він казав сестричкам, що коли виросте, то буде піклуватися, щоб зробити маму щасливою хоч під кінець життя.

Та як це зробити в світі, де безупинно гримлять гармати? «Уже багато-багато літ гармати б'ють прямо в серце матерів», — думав хлопчина у довгі ночі війни. А ночам тим не видно кінця-краю... Минають три довгі й тоскні роки. Повернення з фронту Степана — то найбільша подія в родині! Брат привіз австрійську гвинтівку і великий солдатський сундук. Хлопець потяг за ручку, не міг одірвати від глиняної долівки... «Та що він у тебе — набитий камінням?» — здивовано запитав.

Але в солдатській скрині Степана були книжки! Дуже багато, біля двох сотень новеньких, гарних книжок! Усі вони ще ніким не читані, навіть не розрізані... Після Лютневої революції попит на рідну книжку все зростав, наче хвиля дніпровська в повінь! Видавці ніби хотіли надолужити все, прогаяне за століття. Кожного місяця в Києві виходили десятки нових книжок.

Нова казка життя пахла хлопчикові друкарською фарбою... І почалося читання в курені й під копами. Руки пастушка вперше тримають рідний «Кобзар». То ж диво і щастя, щоб кожен рядок у книзі отак бринів і співав. Терешко збагнув, що Тараса можна не лише читати, а й співати від першого рядка до останнього.

Другою половиною скарбу із скрині солдата була могутня проза молодого народу, що виходив на шляхи єднання з іншими людьми. Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська... А «Пропаща сила» Панаса Мирного!

Саме отут починалося найбільше диво, яке безмежно вразило його: всі ці книжки про звичайних людей написані рідною для пастушка мовою! Душу його звеличило надзвичайне тоді відкриття: мова, якою розмовляють його дід і батько, і все село, і всі степи навкруги, — ця проста мова його предків має свою давню й чудову літературу, нею написано сотні великих книжок. Та яких сердечних і глибоких, як море, книжок!.. До того хлопчик уже перечитав майже всю російську класику. То ж було з чим порівнювати своє рідне письменство. І в його думці і щирім серці, в його першій найчистішій любові поезія і проза різного народу стояли нарівні зі світовим письменством, а багато творів піднімалися вище.

Що ми співаємо?

Хай вибачить мені читач, що я намірився розпочати розмову про сучасну пісню. Стан сучасної української пісні давно мене непокоїть і спонукає до думок ширших. Чи замислювалися ви, чому так мало українських пісень лишилося в нашій пам'яті з часів Великої Вітчизняної війни? Активно працювали композитори й поети, існували й діяли творчі спілки. А знаємо — «Ой Дніпро, Дніпро...», «Землянка»... Прекрасний, емоційний, душевний літопис героїчних років! Він назавжди залишиться в наших серцях і в серцях наступних поколінь. Українські пісні серед них трапляються дуже рідко. Тобто вони були написані, вони є, донині їх виконують час від часу професійні колективи. Але — не в пам'яті нашій, не в нашій душі.

Звернімося до пізніших років. П'ятдесяті, шістдесяті — це вже роки молодості мого покоління. Що ми тоді співали? Ми, навіть у селі, районі, випускники українських шкіл і читачі української літератури, співали найчастіше «Як тебе не любити, Києве мій», «Вчителько моя...». І досі, коли чую ці пісні, серце моє завмирає. В тих піснях, написаних у Києві, жила частинка й нашої душі, хлопчаків з якої-небудь Кисилівки або Олешівки. Чому так? Чому жодна із сотень, як не тисяч пісень, створених у ті роки українськими поетами й композиторами, не запам'яталася нам, не жила в душах наших тоді, не живе й досі? Хоч, звичайно, багато їх звучало по радіо, виконувалося професійними й самодіяльними колективами.

Талантами, тим більше піснярів, земля наша ніколи не була обділена. Могутня, славна на весь світ українська народна пісня — переконливий доказ цього. Є слова, є музика, але вони ковзають по поверхні нашої свідомості, не зачіпаючи глибин душі, як зачіпає, припустимо, та ж, уже згадувана пісня моєї молодості «Вчителько моя». В чому магія її? У музиці почуттів. Ця музика не лише в мотиві, вона— і в слові, яке торкалося найпотаємніших струн юного серця. Українське слово за своєю природою мелодійне, чудово лягає на музику, але в багатьох сучасних українських піснях ми вловлюємо лише музику слів, але не музику почуттів, не музику душі. До всього наша пісня майже не має життєвої конкретики, сюжету, який би зачепив людину за живе, вона мало інформативна, маю на увазі, звичайно, не інформацію для розуму, а інформацію для серця. Складається враження, що поети, коли пишуть слова пісень, прислухаються лише до слів, а не до тих почуттів, які має в слухачеві будити пісня. Я міг би тут наводити багато сумних прикладів, цитуючи тексти сучасних українських пісень, усі оті «роси-коси», але загляньте в збірники, там їх більше, ніж досить. Скільки одноманітності й сірості, скільки емоційної бідності, розцяцькованої колоритним українським словом!

Українська народна пісня принципово інакша. Слово її точне й багатопланове, вона несе величезний емоційний заряд, але без того зовнішнього бренькоту, який чується в словах багатьох сучасних пісень. Воно, слово української народної пісні, об'ємне, воно, нарешті, інформативне. Майже кожна народна пісня — це сторінка історії, частинка нашої душі. В народній пісні — біль і радощі часу, які через століття стають нашими болями й радощами. Без цього немає пісні, як немає і жодного мистецького твору.